Арх. Ю. Лосицький

Архітектурне середовище наших міст, зберігаючи застигле в часі матеріальне відображення минулого, неминуче впливає на майбутнє, підсвідомо передаючи нащадкам естетичні вподобання, традиції, спосіб мислення, рівень культури та темперамент творців нашої історії. Боротьба панівних ідеологій, які обертали кермо історичних процесів, зумовили намагання не лише начисто переписати історію на папері, а й виправити її відбиток у матеріальному середовищі. Штучні виправлення матеріальних свідчень, особливо в архітектурному середовищі, сприймаються як варварське каліцтво живого організму, яке дуже довго, можливо завжди, зберігатиме пам’ять про злочинні дії.

Питань збереження, реставрації і відновлення слідів історії в архітектурному середовищі міста Києва торкається ця маленька стаття.

Багата драматичними подіями історія лишила Києву архітектурну спадщину, яка, крім різного ступеню цінності та збереженості історичних будівель, містить болючу інформацію про варварське нищення видатних споруд, які довгий час були гордістю національного архітектурного спадку. Втрата або спотворення історичних споруд збіднює характер міського середовища, позбавляючи його історичного змісту, замінюючи матеріальні сліди освіченої і високохудожньої культури початку ХХ ст. наслідками початкового накопичення капіталу наших часів.

Архітектурна спадщина Києва, на відміну від багатьох інших міст, представлена хронологічно дуже нерівномірно, що є свідченням періодів розквіту та занепаду міста, а типологія будівель є відображенням пануючих свого часу естетичних уподобань. Законодавчі проблеми збереження та відтворення історичного спадку є наслідком сучасного етапу розвитку суспільства, економічного стану, менталітету, культурного рівня, які загалом і визначають співвідношення утилітарних якостей міста, як «машини для життя» та його образу, як мистецького твору архітектури та містобудування.

Архітектурний спадок Києва, головним чином, зводиться до таких груп споруд:

1. Не чисельні, але найбільш шановані історичні споруди - це храми ХІ-ХІІІ ст., які, хоча й отримали пізніше бароковий вигляд, лишаються свідченнями славної історії Київської Русі і ролі Києва як «Матери городов русских». Майже таке ж місце в суспільній свідомості займають храми та інші споруди монастирських комплексів XVII-XVIІI ст., збудовані головним чином за часів гетьманщини (відносної автономії Української держави в рамках Російської імперії). Всі вони (які вціліли після тотальних руйнацій 1930-х років) внесені до переліку пам’яток культурної спадщини національного значення. Ці споруди захищені законом від будь-яких непрофесійних дій. Роботи по їх реставрації вимагають наявності спеціальної ліцензії та погодження органів охорони культурної спадщини.

Це коло пам’яток є власністю держави, як правило, відреставровано, і підтримується в більш-менш задовільному стані державним коштом. Використовуються ці споруди у переважній більшості як державні музеї, або надаються лише для використання, а не у власність, як храми релігійним громадам, подекуди зустрічається і поєднання цих функцій. Технічний стан, попри перебої фінансування, загалом задовільний.

Ці споруди віками лишались незмінними, попри всі зміни навколишнього середовища - від дерев’яної садибної забудови, що існувала до середини ХІХ ст. до щільної кам’яної 3-6-поверхової забудови, яка утворилась з кінця ХІХ ст. Вони завжди були, залишаються зараз і надалі будуть свого роду містобудівними домінантами, які не тільки за розмірами, а головним чином за змістом, уособлюють давність і глибину історичних коренів нашого міста зокрема і нації загалом. Мізерна кількість вцілілих споруд надовго збереже пам’ять про часи терору, голоду та репресій.

2. Другу категорію споруд архітектурної спадщини складають численні будівлі житлової або промислової архітектури другої половини XІX - початку XX ст. Їх історична цінність суспільно усвідомлена недавно і, здається, не повністю. Здебільшого вони не так давно внесені до переліку пам’яток культурної спадщини, або поставлені в чергу на таке внесення (так звані нововиявлені пам’ятки). Ця категорія споруд також захищена законом від довільної реконструкції, але її, здавалось би, надійний захист виливається у велику проблему.

Справа в тому, що згідно діючого законодавства для пам’яток архітектури застосовуються ті ж самі санітарні, протипожежні та інші державні будівельні норми, як і для сучасних новобудов. Вимоги будівельних норм входять у протиріччя з законами охорони пам’яток, що створює «патову» ситуацію. Те, що вимагається ДБН, заборонено законом про реставрацію, і навпаки, те що прописано для реставрації, не дозволяє ввести споруду в експлуатацію згідно діючих ДБН.

Наприклад, житловий будинок, в якому за 150 років прогнили дерев’яні перекриття, має бути відреставрованим тільки з застосуванням негорючих (а значить, більш важких) матеріалів, що тягне за собою заміну перекрить, підсилення фундаментів; зміна функції розташованої в центрі міста житлової споруди на громадську (заміна квартир на офіс або готель) вимагає влаштування додаткової евакуації, що неможливо без зміни історичного вигляду і т.п.

Законодавством не передбачено жодної найменшої різниці і в містобудівельно-планувальних нормативах забудови для районів історичної та нової забудови. Через це переважна більшість районів історичного центру, яка створювалась в кінці ХІХ- початку ХХ ст. за нормативами які діяли тоді, існує з порушеннями діючих тепер пожежних, санітарних та містобудівельних норм. Доки споруди просто експлуатуються, проблем немає, але як тільки з’являється потреба реконструкції, виникає колапс зіткнення вимог державних будівельних норм та теж державних реставраційних правил.

Це не дає можливості просто відреставрувати об’єкт в тих конструкціях, з тим плануванням, як він був побудований. Безвихідь ситуації призводить до того, що багато досить відомих в місті споруд десятиліттями стоять в руїнах в самому центрі, чекаючи природної руйнації та виводу з переліку пам’яток, що розв’яже забудовнику руки.

Певний вихід з «патової» ситуації став можливий завдяки нещодавно введеній процедурі так званого визначення «предмету охорони», яка зводить пам’яткоохоронні обмеження тільки до певної частини споруди - «предмету охорони» (наприклад до головного фасаду). Непряма дія закону, диференційована для кожного конкретного випадку, як окремого винятку зумовлює окремі погодження кожного такого випадку пам’яткоохоронними структурами, що ніяк не можна віднести до позитивних явищ.

3. До третьої категорії споруд треба віднести ще чисельнішу кількість таких саме будівель цивільної, житлової або промислової архітектури XІX - XX ст., які підтримують зовнішнім виглядом історичний характер середовища, але з тих чи інших причин поки що не внесені до переліку пам’яток (наприклад, через неготовність паспортів). Ця категорія історичного спадку нічим не захищена і ніяк не охороняється. На жаль, поняття «фонової забудови», як проміжної категорії між пам’ятками та забудовою, яка не має історичної цінності, і, на відміну від пам’яток, вимагає збереження лише зовнішнього вигляду і масштабу, нещодавно зникло з нашого законодавства. Здебільшого це прибуткові будинки, які досі переважають у забудові центру міста. Треба зазначити, що ці будинки мають великий естетичний потенціал. При реконструкції таких споруд бажання замовника нічим не обмежуються, що становить проблему збереження історичного вигляду і приводить до загальної деградації історичного середовища.

Поділ історичних споруд на «пам’ятки» і «не пам’ятки» без будь-яких проміжних градацій, подібно до обмеження палітри лише білим і чорним не дає необхідних законодавчих інструментів впливу для збереження традиційного вигляду історичного середовища.

Величезну проблему становить дотримання режимів в так званих «охоронних зонах» та «зонах регулювання забудови», які поділені на 1, 2 та 3 категорії. Будь-які роботи в цих зонах мають погоджуватись з органами охорони пам’яток. Порушення встановлених для певної зони регулювання висотних та стилістичних обмежень, фактично узаконені шляхом виконання для окремого об’єкту так званого «історико-містобудівного обґрунтування», яке окремо затверджується відповідним органом охорони. Грубі порушення охоронних режимів відображують в архітектурних формах «беспредел» часів початкового накопичення капіталу.

4. Найскладнішою проблемою історичного спадку є питання можливості й доцільності відтворень.

Місця щойно знищених творів архітектури, по суті, також залишаються пам’ятками, бо зберігають пам’ять не лише про знищення споруд, а й про страшні події класової боротьби нового культу з попереднім, терору, тотального руйнуванням храмів, репресій, голодомору, безглуздих воєнних втрат і т.п.

Переважна більшість втрачених у 1930-ті роки споруд мала б належати до кола найцінніших пам’яток національного значення.

Наведемо конкретний приклад. На всій території давньої Русі (яка належить тепер Україні, Білорусі, Росії і Польщі) вціліло та відкрито розкопками 202 давньоруські пам’ятки[1]. За письмовими джерелами відомо, але не знайдено ще 45. Тобто, за 250 років від прийняття християнства у 989 р. і до татарської навали 1240 р. в усій Давній Русі було збудовано всього біля 250 кам’яних споруд. З них в Україні збережених вище рівня землі залишилось 16, а в Києві - 5. Якщо додати сюди і споруди пізнішого часу, скажімо, за каталогом Тита Геврика[2] з картою Людмили Проценко, по Києву додасться ще кілька споруд.

З цього кола найвидатніших споруд втрачено не просто більше половини - зруйновано саме найславетніші споруди, які уособлювали культурну ідентичність України і насильницька втрата яких закарбована в пам’ять багатьох поколіннь. Перелік дюжини найбільших зруйнованих у Києві споруд об’єктивно проілюструє ситуацію:

1. Успенський собор Печерської Лаври ХІ ст. (зруйновано1941, відтворено 2001).
2. Богоявленський собор з дзвіницею XVІI ст. (зруйновано 1930-ті).
3. Військово-Микільський собор з дзвіницею XVІI ст. (зруйновано1930-ті).
4. Михайлівський собор з дзвіницею ХІІ ст. (зруйновано 1937 відтворено 1999.)
5. Петропавлівська церква поч. XVІI з дзвіницею XVІІI ст. (зруйновано 1930-ті).
6. Церква Богородиці Пирогощі ХІІ ст. (зруйновано 1930-ті, відтворено 1998).
7. Трьохсвятительська (Василівська) церква XІI ст. (зруйновано 1930-ті).
8. Дзвіниця Кирилівського монастиря XVІІI ст. (зруйновано 1930-ті.)
9. Церква воскресіння Христового (зруйновано1930-ті).
10. Церква Миколи Доброго 1820-ті (зруйновано1930-ті).
11. Церква Костянтина і Єлени ХІХ ст з дзвіницею XVІІI ст.і (зруйновано 1930-ті).
12. Церква Всіх святих на Щекавицькому кладовищі (зруйновано 1930-ті.)

Стан архітектурної спадщини Києва являє дуже сумну картину - найвизначніші храми (особливо часів Мазепи) зруйновані, місце їх у багатьох випадках забудовано, і містобудівельний каркас, який вони утворювали, частково втрачений.

На відміну від країн Західної Європи, Польщі або Росії, де зруйнований архітектурний спадок почали відтворювати одразу ж після війни, відбудова зруйнованих за сталінських часів споруд розпочалась, долаючи величезний спротив[3], лише з падінням комуністичного режиму і здобуттям незалежності.

Головним питанням доцільності і правомірності відтворення є ставлення до копій в архітектурі їх ролі в загальнокультурному надбанні суспільства. Роль копії в мистецтві і культурі величезна, хоча досить низько оцінена. Саме завдяки копіям збереглося досить багато шедеврів мистецтва і людство зберегло в такий спосіб величезні духовні цінності[4].

На превеликий жаль, згідно діючого тепер в Україні законодавства, відтворена споруда не вважається пам’яткою в жодному сенсі, тому правильність її відтворення і ступінь подоби копії до оригіналу не захищені законом і не контролюються, а виконання проекту відтворення прирівнюється до проекту сучасної споруди і не вимагає сертифікації фахівця реставратора. Таким чином реставраційна копія не захищена від варварських перебудов та будь-яких змін її вигляду.

Потрібно відзначити, що певний поворот до більш позитивної оцінки архітектурних копій все ж поступово відбувається не лише в суспільній, а й в професійній свідомості. Наприклад, влітку 2010 р. в музеї архітектури Технічного університету в Мюнхені пройшла величезна виставка «Geschichte der Rekonstruktion - Konstruktion der Geschichte» «Історія реконструкції - Конструкція історії», цілком присвячена відтвореним з нуля спорудам по всьому світі. В ній з успіхом взяли участь і відтворені храми Києва. Треба нагадати, що повністю зруйнований у 1990-х і відновлений у 2004 р. міст, який з 1560 р. з’єднував Європу та Азію в місті Мостар у Боснії, знову взятий під охорону ЮНЕСКО, як об’єкт культурної спадщини у 2005 р., що є першим випадком взяття під охорону ЮНЕСКО не автентичної споруди[5].

Підводячи підсумки, зазначимо, що головними вадами пам’яткоохоронного законодавства нашої країни треба визнати:

По-перше, відсутність у державних будівельних нормах спеціальних умов для реставрації та реконструкції історичної забудови.

По-друге, відсутність проміжної категорії «фонова забудова», яка би захищала зовнішній історичний вигляд величезного прошарку споруд, дозволяючи їх внутрішню реконструкцію та перепланування.

По-третє, відсутність професійного контролю за відтворенням втрачених споруд, тобто професійністю і точністю виконання реставраційних копій.

По-четверте, відсутність рівної для всіх обов’язковості виконання обмежень, встановлених для зон охорони та регулювання забудови і згубна практика порушення встановлених режимів у кожному конкретному випадку.