Regional Co-operation for Cultural Heritage Development
რეგიონალური თანამშრომლობა კულტურული მემკვიდრეობის განვითარებისათვის
Տարածաշրջանային համագործակցություն հանուն մշակութային ժառանգության զարգացման
Національна політика щодо культурної спадщини
Mədəni irsin inkişaf Etdimilməsi üçün regional əməkdaşlıq
Рэгіянальнае супрацоўніцтва ў мэтах развіцця культурнай спадчыны
 
E- Journal №2
Cultural Heritage Policy
Проблеми формування національної політики України щодо культурної спадщини

Проф. Олена Олійник
НАУ
 «Архітектура і престиж»

 

Ставлення до пам’яток історії і культури є показником рівня розвитку держави та духовної зрілості її громадян. Охорона культурної спадщини сьогодні визначається як пріоритетний напрям зовнішньої культурної політики.

Концепції збереження культурної спадщини формуються під впливом політичних, ідеологічних, економічних, соціальних та етнологічних факторів. Теоретичні основи пам'яткознавства насамперед пов'язані з визначенням критеріїв відбору, класифікації, систематизації та періодизації пам'яток, встановлення термінів, за яких об'єкт може вважатися пам'яткою. В історичному аспекті охорона пам'яток починалася зі збереження окремих, найбільш цінних пам'яток. З прискоренням руйнації та знищення культурних об'єктів виникла потреба у створенні системних програм, які розраховані на тривалий час і потребують значних коштів, участі кваліфікованих фахівців.

Виділяють два етапи у формуванні концептуальних положень пам'яткозахисної діяльності в світі. Перший етап припадає на середину ХIХ ст. - початок ХХ ст. Для цього періоду характерна охорона найбільш цінованих античних (археологічних, архітектурних або художніх) реліквій в Європі, історичних та ландшафтних пам'яток в США та Канаді. Їх кількість була обмежена. Другий етап, який хронологічно охоплює період з середини 30-х років ХХ ст. до сучасності, характеризується новими підходами у вирішенні проблем захисту культурної спадщини, збереження самобутності національно-культурного розвитку кожної з країн. Особливе місце пам'яткозахисні тенденції зайняли на початку 1960-х років, коли визначились пріоритети мирного розвитку західних держав.

Велику роль у формуванні системи охорони памяток відіграли документи, прийняті ICOMOS, що стали невід’ємною складовою міжнародної і національних нормативних систем. Вони не носять обов’язкового характеру, але мають значний морально-освітній вплив. Рада Європи також має цілу низку рекомендацій у пам’яткоохоронній галузі, спрямованих на збереження архітектурної, археологічної, рухомої, нематеріальної спадщини, проте її діяльність в цій галузі (за включенням політичних і економічних аспектів) мало відома в Україні. Досі поза науковим обігом лишається значний масив рекомендацій Ради Європи. Цей тип документів регулює вузько прикладні питання пам’яткоохоронної справи і не є обов’язковими для виконання. Водночас ці документи становлять фундамент, на якому формуються європейські стосунки в справі охорони культурної спадщини.

Становлення державної системи охорони культурної спадщини України пройшло довгий і складний історичний процес. Першу половину ХХ ст. галузь керувалася поодинокими нормативними актами, а створення прямого закону гальмувалося. В кінці 50-х рр..Україна стає членом UNESCO, а як незалежна держава (в 1995) - членом Ради Європи. Свідченням уваги держави, що приділяється питанням охорони культурної спадщини, стала ратифікація Україною в 1988 р. "Конвенції про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини" 1972 р., що вперше диференціювала поодинокі та комплексні пам'ятки і дала розгорнуту трактовку поняття "культурної спадщини", до якої віднесені нерухомі об'єкти, що мають універсальну цінність з точки зору історії, мистецтва, естетики, етнології та антропології. В 1990 р. в Список всесвітньої культурної та природної спадщини, який є складовою частиною Конвенції, були включені Софійський собор у Києві та Києво-Печерська лавра, у 1999 р. - центр м. Львова, а в 2011 – резиденція православних митрополитів Буковини і Далмації в Чернівцях.

На сьогодні Україна, як член цих міжнародних інституцій, несе відповідальність перед світовим співтовариством за збереження культурної спадщини. Основним документом, що визначає державну політику в галузі, є Закон України «Про охорону культурної спадщини» 2000 р., який передбачає проведення єдиної державної політики в галузі, визначає особливу відповідальність держави за виявлення, облік, вивчення, реставрацію й охорону культурної спадщини, невідчужуваний характер особливо цінних об’єктів культурної спадщини; забезпечення доступу до них.

Законодавство є важливим фактором, який впливає на ефективність збереження культурної спадщини. Крім міжнародного рівня, в кожній країні існують свої системи захисту пам'яток, які складаються з концептуальних підходів, правових норм, організаційних структур, засобів фінансування та методів використання пам'яток.

Аналіз правового механізму захисту памяток у розвинутих державах свідчить про наявність системи законодавчих актів, що створюють оптимальний механізм захисту культурної спадщини; принципів відношення до історико-культурних об'єктів, які знаходяться у приватній власності, а також норм, які регулюють співвідношення державного й приватного володіння культурним майном. Загальним положенням для цих країн є прийняття законів національного рівня щодо захисту пам'яток.

Отже, важливе значення у справі збереження пам'яток має діяльність державних органів як гарантів виконання прийнятого законодавства. На сучасному етапі в Україні сформульована концепція збереження пам'яток історії та культури, яка в порівнянні з іншими пострадянськими країнами відносно відповідає міжнародним документам. Проте в цілому пам’яткоохоронна галузь України на сьогодні знаходиться в кризовій ситуації. Існуючий стан обліку пам’яток не можна вважати задовільним. Багато пам’яток не мають відповідної облікової документації, що є недопустимим із точки зору міжнародної практики. Недосконала система фінансування, відсутність пільг додатково призводять до значного погіршення стану пам’яток. Культурна спадщина нашої держави втілена в 130 тис. нерухомих пам’ятках історії і культури, і тільки 35% з них знаходиться в задовільному стані.

Державна система охорони культурної спадщини усе ще перебуває в стадії формування і є дуже забюрократизованою. Розвал тоталітарного СРСР та його планової економіки, в рамках яких мусила розвиватися національна пам’яткоохоронна галузь, виявили її неготовність до існування без державної опіки, адміністративної та фінансової підтримки. Основні законодавчі акти загалом відповідають вимогам міжнародного права, але декларативний характер окремих норм, відсутність налагодженої системи контролю за виконанням свідчать про потребу подальшого вдосконалення законодавства.

Питання державної політики у сфері обліку, захисту, збереження, належного утримання, відповідного використання, консервації, реставрації і музеєфікації всіх видів і типів пам’яток впроваджує в життя створена в 2000 р. Державна служба охорони культурної спадщини, реорганізована в Державну службу з питань національної спадщини. Забезпечення розвитку міжнародного співробітництва в зазначеній сфері є однією з основних функцій, яку виконує ця структура.

Сучасну ситуацію в галузі охорони культурної спадщини в Україні можна трактувати як перехідну: стара модель трансформується під випливом нових економічних і політичних реалій і новостворена система на сучасному етапі функціонує із значними труднощами. Проблеми постійної кризи, в поєднанні з недосконалою державною політикою, потребують об’єднання зусиль і ресурсів центральних, регіональних і місцевих органів влади, недержавних організацій, залучення міжнародного досвіду.

Особливу увагу міжнародна спільнота звертає саме на питання вдосконалення фінансування галузі. Основними джерелами фінансування системи збереження історико-культурної спадщини є державні, муніципальні кошти, внески компаній і окремих громадян. Відрізняючись за розмірами, ці джерела спрямовуються на здійснення різних програм: державних, що складаються з масштабних проектів національного рівня; місцевих, що розраховані на збереження пам'яток регіонального значення; приватних, що встановлюють догляд за групами пам'яток чи окремими об'єктами. В пам'яткоохоронній справі кожної країни важливе місце займає фінансова підтримка програм із збереження. Так, з кінця 1970-х - початку 1980-х рр. В США були запроваджені податкові пільги історико-культурних та природних об'єктів. Європейські країни й Канада фінансують пам'яткоохоронну систему через встановлені законодавством субсидії та гранти.

Сучасний стан охорони спадщини Україні зумовлений загальною економічною ситуацією, що не сприяє збереженню культурного надбання. Галузь зорієнтована передусім на бюджетне фінансування, що має істотні недоліки. Головним недоліком лишається «залишковий принцип» фінансування. Охорона культурної спадщини вимагає не тільки правових та організаційних, а і фінансових, матеріально-технічних заходів, здійснюваних органами державної влади в межах їх компетенції, з обліку, запобігання руйнуванню або заподіянню шкоди, контролю за збереженням, утриманням, використанням, консервацією, реставрацією об’єктів, - в цих питаннях є проблеми.

Збереження пам’яток відноситься до функцій державної влади, але разом з тим не може обійтися без суспільної підтримки. Так, велику роль в США і Канаді відіграють Національні трасти, які опікуються місцями історико-культурного та природного значення. Для них встановлені особливі привілеї від парламентів та конгресу, пільги в оподаткуванні майна та комерційної діяльності.

Неурядові товариства, об'єднання, фонди, маючи щільні взаємозв'зки з громадськістю через засоби масової інформації, освітні заклади, великою мірою впливають на формування культурної політики держави взагалі та пам'яткоохоронної справи зокрема. Благодійництво підтримується державними структурами, а благодійні внески позбавляються від сплати податків. Нерухомість, яка передається власником під опіку благодійного товариства або фонду, звільнюється від сплати податку на спадщину

Найбільш потужною неурядовою організацією в Україні є Товариство охорони пам’яток історії та культури, створене у 1966 р., а також творчі спілки - Національні спілки архітекторів, художників, журналістів, акі мають певний вплив на громадську думку. Внесок громадських організацій у вивчення, виявлення, охорону, збереження пам’яток досить значний. Проте, вони фактично позбавлені державної підтримки, їх юридичний статус не дозволяє кардинально впливати на проблеми, що виникають в пам’яткоохоронній галузі. Залучення уваги широкої громадськості до проблеми стану національної культурної спадщини – одне з головних завдань, які ставлять перед собою сучасні громадські організації.

Комплексний підхід до популяризації спадщини включає широкий спектр можливих форм застосування: це публікації та виступи в ЗМІ; проведення масових заходів і акцій, в тому числі протестних; створення інформаційних стендів; організація тематичних виставок. Активізація України у світових та загальноєвропейських процесах, формування уявлення про нашу державу як країни з багатою культурою спадщиною, потребує широкої інформаційно-популяризаторської діяльності на підвищення міжнародного авторитету держави.

Проте основним завданням можна вважати виховання культурного менталітету українського суспільства, підвищення рівня обізнаності про необхідність охорони культурної спадщини, боротьба з вандалізмом. Державна політика повинна перетворити освіту в галузі охорони культурної спадщини в один із ключових елементів стратегії розвитку держави.

Процеси інтеграції у світовому співтоваристві, прискорення «відкриття» національних систем для впливу ззовні, сформували необхідність уніфікації національного законодавства. Удосконалення системи державного управління, дієвий контроль за здійсненням пам’яткоохоронної політики – головні чинники поліпшення стану охорони культурної спадщини України. Разом з тим необхідно запобігати надмірній відкритості до ринкових та глобалізаційних процесів, доволі небезпечних для національної культури. Охорона культурного надбання є пріоритетом держави і вимагає не формального приєднання до міжнародних актів, а відповідної адаптації до міжнародних стандартів з урахуванням національних традицій. Необхідно створити умови поєднання окремих елементів міжнародної та національної охорони культурних цінностей у відносно цілісну систему. А розвиток міжнародної співпраці допоможе перетворенню та удосконаленню системи охорони спадщини, сутність якої буде визначатися формулою «збереження через розвиток, розвиток через збереження».

 

Література:

  1. Правова охорона культурних цінностей. Україна в міжнародно-правових відносинах” (Кн.2, відповідальні редактори – академік НАН України Ю.С. Шемшученко та доктор юридичних наук В.І. Акуленко. – К.: Юрінком Інтер, 1997. – 864 с.
  2. Л.В. Прибєга. Національна нормативно-правова та міжнародна охорона культурної спадщини. - Спадщина. Інформаційний ресурс Науково-дослідного інститту памяткоохоронних досліджень.
  3. В.В.Вечерський. Спадщина містобудування України .- К.: НДІТІАМ, 2003. - 560 С.
  4. В.В. Вечерський. Архітектуро-містобудівна спадщина регіонів України. – В сб.: Археометрія та охорона історико-культурної спадщини, 1999 р., вип. 3, с. 96 – 110.
  5. Андрес Г.О. Історична та культурна спадщина. // Аналітичний огляд. Культурна політика в Україні (підготовлений в рамках участі України в програмі оглядів національних культурних політик Ради Європи). Під ред. О. Гриценка, підготовлено одноосібно і видано підрозділи – 4.1 Нерухомі пам’ятки і заповідники, (4.1.1. система управління пам’яткоохоронною справою, 4.1.2. фінансування пам’яткоохоронної справи, 4.1.3. пам’яткоохоронне законодавство, 4.1.4. співробітництво з неурядовими пам’яткоохоронними організаціями) та підпункту 4.2. Музеї. – К.: УЦКД. 2007. С. 60–65.

RCCHD Project:
Office 16b, Betlemi ascent, 0105 Tbilisi, Georgia
Tel.: +995 32 2-98-45-27
E-mail: rcchd@icomos.org.ge
© 2012 - Eastern Partnership Culture Programme